Гуцульщина. Не в однієї людини навіть при її згадці радісно заб’ється серце. Гуцульщина – один з тих небагатьох оазисів, що не піддались асиміляції ні при якому режимі. Яскрава національна своєрідність декоративних, ужиткових творів гуцульських умільців виразно виявила себе як в часи Австро-Угорщини, панської Польщі, так і в період комуністичного режиму.

Тому можна сказати про незнищенність народної душі, яка формувалася роками, творила свій внутрішній світ і естетичні уявлення в постійному спілкуванні з природою, що постало в очах гуцула в усій неповторній красі.

Серед інших районів Прикарпаття Косівщина вирізняється своїм багатим туристичним потенціалом. Тут бурхливо розвивається сільський «зелений» туризм. Ще декілька років, і Косівський район сперечатиметься у якості сервісу, кількості й оригінальності туристичних атракцій із Яремчею, Верховиною, Коломиєю.

А все тому, що у горах Косівщини, здається, відступають всі проблеми, з Вами залишаються тільки простір і висота, вершини, оповиті таємничими давніми легендами і переказами… От де всі оті «Нечисті місця», «Прокляті озера», «Чортівські доли», «Дідчі верхи», всі зарослі непроходимим жеребом страшні полонини, зі схованками для ведмедів, диких кабанів і опришків.

На околиці Шешор на висоті 615 метрів є озеро Лебедин площею з гектар, оточене лісом і багатющим на лікарські та рідкісні рослини лугом. Його історія пов’язана з татарським нашестям. Досягло воно і Шешор. Чорним вихором наскочили якось зайди на обійстя заможного шешорського ґазди Подерейчука. Загарбали все його багатство і наказали відвести їх на відпочинок у тихе місце, щоб ніхто не заважав. Попрощався добрий ґазда зі своєю єдиною красунею-дочкою, адже татари для більшої певності забрали і її. Боялися зради.

Довго блукав Подерейчук густими лісами, високими горами з навіженими бусурманами, аж поки не вивів їх на затишну рівну поляну. Відпустили чужинці провідника, а його доньку залишили як заручницю. Розіклали вони велике багаття і з’юрмилися біля нього, щоб хоч трохи зігрітися. Старий гуцул стояв неподалік на горі, спостерігав за ними і зрошував лице гіркими сльозами.

Крига могутнього озера почала швидко топитися і під вагою людей та нав’ючених нагарбаним багатством коней розкололася на куски, і холодна вода вмить накрила усе своїми хвилями. Над голубінню озера рознеслося розпачливе «Та-ту!» і тут же раптом злетів над водою прекрасний лебідь. Він змахнув могутніми крилами над Подерейчуком і зник у глибині небесних зір.

Розгублений батько надіявся втримати дочку, протяг широко руки, але її вже ніде не було. З туги він так і застиг над озером могутнім дубом.

З того часу більше не появлялися в горах татари, але й ніколи не гніздилися на Лебедині царські птахи.

Звичайно, що це не єдина легенда, пов’язана з озером. У навколишніх селах можуть розказати ще й про те, як колись полюбилися бідний хлопець і багата дівчина. Батьки її ніяк не погоджувалися приймати у свою сім’ю нехай і красивого та працьовитого, але бідного зятя, тому не давали згоди на весілля. Тоді у безвиході втекли закохані далеко в гори, натрапили на озеро і в ньому повінчалися навіки, бо хотіли залишитись вірними одне одному назавжди, як лебеді. Тепер кожної весни їх можна зустріти на березі озера у білому вбранні. Дівчина ще має сплетений з чар-зілля вінок на голові. А може, вони лебедями плавають деінде?

Космач – знамените село в центрі самої Гуцулії, якому понад сімсот років і яке завдяки своїй автентиці, глибокій традиції та напрочуд багатій героїчній історії досі гідно опирається впливу глобалізації.

У 2006 році в Космачі працювала спеціальна експедиція ЮНЕСКО, яка готує проект включення цього села до міжнародного реєстру заповідних історико-культурних територій.

Тут варто відвідати зимівку, в якій Олексу Довбуша спіткали шалена любов і фатальна куля, яка нині стоїть на подвір’ї Михайла Дідишина за адресою: вулиця Довбуша, 17. Це – найголовніший експонат і заразом сховище музею. Дзвінчукову зимівку Михайло Дідишин перевіз із Джугрина ще у 1970-х роках, вмовивши директора радгоспу збудувати столітній бабці, що в ній жила, нову більшу хату. Старенька бідкалась, що через вбивство Довбуша на її роду лежить прокляття – у трьох доньок не було дітей.

У хатці зберігається цівка тієї смертоносної для Довбуша рушниці; бартка з датою „1734”, якою, як стверджує господар, Довбуш покарав скнаристих братів Мочарнаків з Микуличина; Довбушеві табівка, кресаня, сардак; дванадцять перстнів ( на найдавнішому з яких викарбувана дата 1724 рік ) та ще, певно, сотні ужиткових предметів, які використовувалися в гуцульському побуті XVIII-XIX століть. Тут же метрова дерев’яна статуя святого Миколая з неіснуючої зараз церкви. Є повір’я: якщо статую вивезуть із села, то люд космацький переведеться. В музеї збепігається унікальне зібрання гуцульських вишиваних візерунків XVIII та кінця ХІХ-ХХ століть. Скрізь: і в середині зимівки, і на подвір’ї – Дідишинові вироби з дерева. Тут же кілька каменів „неземного походження”, знайдених далеко в горах, тонкої роботи фрагменти кам’яних барельєфів тощо.

На подвір’ї Дідишина стоїть власноруч витесаний пам’ятник Довбушу. Неподалік є ще кілька велетенських каменів з Чорногори, за кожним з яких своя історія…

Ще одним туристичним об’єктом, пройнятим легендами, є дуже мальовниче кам’яне урвище, між селами Тюдів і Малий Рожин, заввишки до 100 метрів і протяжністю до 250 метрів. Це уславлена Сокільська скеля. Її за тисячолітній плин віків утворив бурхливий Черемош, пробивши собі шлях до моря через Сокільський хребет. І саме тут, на крутому заломі, нагромадив кам’яні брили, з яких з гуркотом спадає вода і утворює численні крутежі.

Краса гори оповита дивовижним ореолом у піснях, легендах і переказах. Саме сюди народна уява поселила Гуцульського Князя (царя Гуцула) і Сокільську Княгиню, які споконвіку оберігають рідний край. Колись давно на цій скелі стояла святиня, всередині якої мешкали два мармурові боги – Білобог і Чорнобог. На Івана Купала гуцули з усього світу на чолі зі своїм Першим Гуцулом (царем) приносили по дванадцять відповідно білих і чорних підносів-жертвеників. Коли вони зробили це по сім разів, зчинилася бійка між двома богами, невдовзі почав охлявати Білобог, а Король Гуцул разом зі своїми дружками став з нього глузувати і кепкувати, чим викликав гнів обох богів. Де боряться боги, там людині нема що робити. Тому боги закляли владику і провалили його на саме дно гори Сокільської разом зі своєю ватагою. Тепер вони можуть ожити, тільки коли на Івана Купала бог випустить зі своєї світлої палати семикратно по сімсот соколів, які облетять гору Сокільську семикратно.

Через кожні сім років Король Гуцул ненадовго просинається зі своїми побратимами, але настане все-таки час, коли він вийде назавжди на волю і підніме весь український народ на боротьбу за своє вільне щасливе життя.

Розказують, що на відміну від гуцульського царя Сокільська Княгиня оселилася на вершині скали і підчікує керманичів: раніше тих, що правили дарабами, а тепер – автомобілями. Вона, прекрасна, як з білого мармуру, стоїть на горі, розчісує пишну косу і співає чудесних пісень. Хто підпадає під її чарівний вплив, тому стає непереливки – захоплення кінчається трагічно у бурхливих хвилях Черемошу.

Отож завітайте у казку, в якій наш край прекрасний завжди чарує людей своєю загадковістю і неповторністю.